Щедрий вечір (свято Меланки)
13 січня – Щедрий вечір (свято Меланки).
Уособлює залишок дохристиянського звичаю, що за християнським календарем збігається з днем преподобної Меланії. Вечір перед старим Новим роком має й третю назву – Щедра Кутя. Бо ж, на відміну від постового Свят-вечора, його стіл дуже багатий – м'ясний. Господині готують купу смачних страв: холодець, ковбасу, печеню, пироги й кутю та інші. У дореволюційному селі немало було таких сімей, що цілий рік недоїдали, але для новорічного столу припасали все потрібне.
Народні повір'я стверджують, що цими святковими днями небеса відкриті для людської молитви – можна просити в Бога про найпотаємніше.
Цього дня водять «козу». Парубки співають, а «коза» (хлопчик у вивернутому вовною назовні кожуху), пританцьовує, кумедно показуючи кожну дію. Тим паче не можна пропустити ватагу, що водить «Меланку».
Та головні на Щедрий вечір навіть не забави, а щедрування – співані побажання щастя господарю та всій його родині! Традиційно наші предки відзначали Новий рік навесні з першою весняною появою «молодика» – молодого Місяця. Тому обряди і пісні цього свята нагадують про весну. З приходом християнства офіційний новий рік почав мандрувати – спочатку на вересень, потім на січень, а з ним мандрувало і свято. В результаті Новий рік зупинився на 14 січня (1 січня за старим календарем), а Щедрий вечір приходиться на 13 січня.
У давнину щедрівки співали в основному дівчата та жінки, рідше хлопці, а от чоловіки майже ніколи. Бо Меланка вважалася жіночим святом, а Василь – чоловічим.
Водіння кози
Водіння Кози – це старовинна містерія, присвячена культу плодючості.
Козу здебільшого робили із дерев'яної палиці, один кінець якої розколювали – для ріг. Роги обмотували лепехою та прикрашали на власний смак. Біля рогів з обох боків прив'язували дерев'яні ложки – козячі вуха. З протилежного боку палиці чіпляли якийсь віхтик – це був козячий хвіст.
Той, хто водив козу, одягав обруч – щоб ріжки приходились на голову, а хвіст – за спину, залізав під кожух вовною догори. Спереду кожух запинали, щоб тільки роги, вуха та «морду» видно було. Рукави звисали донизу – це ніби передні ноги кози. Однією рукою коза трималася за прикрашену палицю та крутила «хвостом».
Дійство починалося з настанням темряви.
Коли ватага приходила до господаря, хтось один біг під вікно і гукав: «Дядьку, пустіть козу до хати, бо змерзла!», а той мав тричі відмовити, перед тим як впустити.
Меланка
З гурту молоді вибирали хлопця – парубка, який найкраще вмів жартувати. Він переодягався і ставав «Меланкою»: в латаній спідниці, з помазаними сажею бровами, помальованим крейдою обличчям, червоними буряковими губами. «Оце краля!» – кепкують з Меланки, а та кидається навздогін й намагається поцілувати зухвальців, обмурзавши своєю «косметикою».
Меланка має свій «почот», сама не ходить! Почот неабиякий: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнею через плечі, дід з гарапником, циган, циганка, ведмідь, коза, журавель, чорт з ріжками… Одним словом, хто що цікаве придумував, те й утілював. Це дійство могло відбуватися й удень – тоді дітлахи юрбою бігли за переодягненою ватагою, щоб добре роздивитися таку чудасію, тай старі не раз вибігали на вулицю.
Ватага рухалась селом з жартами, вигуками, сміхом. Циганка приставала ворожити, циган – коні міняти, ведмідь – з танцями, коза грає на скрипку, а журавель – найвищий парубок у селі – вибивав у бубон.
Хлопці не до кожної хати заходили, а тільки до тих домів, у яких була надія зустріти дівчат. Господар запрошував до хати й уся родина збиралася подивитися на ряжених, надто ж дівчата цікаві до того, що відбувалося.
Незважаючи на попередню «рекламу», «Меланка» ходила по хаті й робила шкоду, «працюючи» навпаки – то сміття розкидає, то посуд переверне, то стіл замітає, то подушки миє… Господині знали цей звичай, тому уважно слідкували, щоб «Меланка» поводилася гарно, нічого не чіпала. І щоб припинила «роботу», її треба було добре почастувати.
Тим часом хлопці щедрували, висміюючи поганих господинь. Кожен із ряджених показував свої здібності: щосили витанцьовував, аж поки дух забивало. Коли, нарешті, щедрівку скінчено, усі сідали до святкового столу.
До наших днів збереглися звичаї магічних вірувань давніх слов'ян. Вважають, як почнеш рік, так він і минатиме. Тому до зустрічі Нового року завжди прагнули припасти якомога більше продуктів, щоб святковий стіл був особливо щедрий. В Україні переддень Нового року й називали Щедрим вечором, вітальників, що ходили з поздоровленнями, – щедрувальниками, а віншувальні пісні – щедрівками.
На початок
Новий рік за старим стилем (свято Василя)
14 січня – святого Василія Великого, покровителя хліборобства (Новий рік за старим стилем).
Головний обряд цього свята – засівання. Зерно є символом нового життя, тому, заходячи в хату, її обсипають зерном. Засівають хлопці, бо дівчатам цього робити не можна. При цьому примовляють: «Сієм, сієм, засіваєм, з Новим роком вас вітаєм! Сійся, родися жито, пшениця, усяка пашниця!». Посівальника припрошували хоч на кілька хвилин присісти: «Сідай на лаві, хай у нашій хаті все добро сідає: кури, гуси, качки, рої та старости, бо ж маємо дорослу дівку!».
За повір'ям, якщо на Василя першим у хату завітає гість чоловічої статі, весь рік буде щасливим й багатим. Так і повелося, що зранку хлопчики до 14 років засівають власну оселю житом-пшеницею (символами родючості й добробуту), а потім біжать посівати до сусідів, вітаючи їх «із Новим роком, з Василем!». Господарі ж у свою чергу обдаровують посівальників пирогами, горіхами, цукерками й дрібними грошима.
Зерно після посівальника збирають і віддають курям – «щоб добре неслися».
Неродючі дерева «страшать»: стукають сокирою по стовбуру та погрожують зрубати, якщо і далі не будуть родити. Після такого «страшення» дерево перев'язували перевеслом. Іноді дерево злегка надрубували.
На початок
Водохреще
19 січня – Богоявлення.
На згадку про хрещення Ісуса Христа в річці Йордан свято Богоявлення в народі називають Водохреща, або Йордан. Це одне з 12 найбільших християнських свят різдвяно-новорічного циклу. Коли Ісусу Христу виповнилося тридцять років, він прийняв хрещення від Івана Хрестителя на річці Йордан. Християнські перекази оповідають, що коли Син Божий виходив із води, небеса розкрилися, і в цю саму мить на плече його опустився голуб. Це був Святий Дух. Звідси й пішла традиція хрещення у воді, а свято називають Богоявлення.
Своїм водохрещенням у Йордані Спаситель започаткував Таїнство водохрещення - одне із семи головних церковних таїнств, через яке людина ніби наново народжується для життя во Христі.
Наші предки цього дня вшановували богиню річок Дану. Вважалося, що вода цього дня стає чарівною, нею умивалися дівчата, щоб бути вродливими, нею лікували хвороби і захищалися від нечистої сили.
Святкувати Водохреща починають напередодні. 18 січня всі віруючі люди дотримуються суворого посту – нічого не їдять. Сідати вечеряти можна, коли зійде вечірня зоря.
18 січня – Голодна кутя. На стіл ставлять кутю, узвар і декілька пісних страв: смажену рибу, гречані млинці, вареники з капустою.
Після вечері діти «проганяли кутю», стукаючи ложками чи макогоном по столу, по дверях, по воротах. Коли «кутю проженуть», батько присмалював дітям чуби – «щоб вовка не боялися». А ще на подвір'ї спалювали Дідуха, примовляючи:
Іди, кутя, із покуття,
А узвар – на базар,
А Дідух – на теплий дух,
Щоб нам скинути кожух!
Разом із кутею та димом від спаленого Дідуха відлітали і душі предків, які гостювали в хаті на Святки, тому прогнати кутю і спалити Дідуха потрібно було обов'язково, щоб предки не забулися відлетіти і не залишилися у нашому світі. Попіл зі згорілого Дідуха зазвичай розкидали по городу – на добрий урожай.
Уранці на Водохреща відбувається церковна служба, а потім хресний хід до річки чи ставка, де священик святить воду в ополонці. Ополонку часто вирубують у формі хреста і льодовий хрест ставлять поруч – цей звичай зберігся ще з дохристиянських часів, коли хрест символізував Сонце.
На березі річки біля льодового хреста відбувається ще одне нетривале святкове богослужіння. Священик святить воду в ополонці, занурюючи туди хрест під спів хору. З цього часу вода вважалася освяченою.
Освячену воду набирають додому, бо вона зберігає свої властивості протягом усього року. Сміливці купаються в ополонках. Кажуть, що хрещенська вода творить дива, тож застудитися в цей святий день неможливо. Навпаки, вода дарує здоров'я на весь рік.
Святковий обід на Йордан починається саме з освяченої води. Хрещенська вода має вживатися натще. Вважається, що саме за цієї умови вона має найбільшу силу. До магічних властивостей свяченої води відносять здатність гамувати пристрасті, відганяти від оселі злих духів, дарувати хворому одужання часто навіть від невиліковних хвороб. Священики акцентують увагу на тому, що Бог не творить чудес там, де людина їх очікує просто з цікавості, без щирого наміру скористатися ними задля власного спасіння. Щоб свячена вода приносила користь, необхідно дбати про чистоту власних думок і вчинків.
Свяченою водою господар дому окропляв всіх, хто є присутнім в оселі, примовляючи: «Дай нам, Боже, і на той рік діждати!». Далі окропляв господу – все, що в домі й навколо дому, а також худобу, окрім свиней та курей. За господарем-батьком ходив хтось із дітей – хлопчик чи дівчинка. Яке місце батько покропив водою, на тому місці, вслід за ним, дитина писала крейдою хрест. В хаті хрести писалися на дверях, вікнах, на столі, скрині, на посуді – скрізь. Після цих магічних дій родина сідала за стіл. Залишки вечері віддавали свійським тваринам. Кутю, яка залишалася після вечері, виносили курям – «щоб добре плодилися».
По вечері всі члени сім'ї клали використані ложки в одну тарілку, а поверх них клали хліб – на добрий урожай.
Стрітення
15 лютого – Стрітення Господнє.
Це одне з 12 найбільших християнських свят, яке завершує Різдвяний цикл. В народі додають – стрітення зими з весною. Та насправді свято зовсім про інше. 15 лютого Ісус Христос у віці сорока днів від народження був принесений батьками до Єрусалимського храму, де відбулась дивовижна зустріч праведного старця Симеона з Немовлятком Ісусом Христом.
За традицією, у церкві на Стрітення святять «стрітенську воду» і «громничну свічку», яку зберігають удома і запалюють під час грози, аби уберегтись від блискавок, від пожеж, від війни. В день Стрітення, коли приходили з церкви, запалювали «громичну» свічку – «щоб весняна повінь не пошкодила посівам і щоб мороз дерева не побив». «Страсну» свічку намагалися принести додому запаленою і викоптити сажею хрест на дверях – «щоб лиха нечисть хату минала».
Громнична свічка – це дороговказ, її запалювали також під час пологів, щоб показати новій людині дорогу і вкладали померлим до рук з тією ж метою.
Культ вогню – неодмінна ознака свята. Хлопці розпалювали багаття, закликаючи таким чином весну, а дівчата співали перші веснянки. А ще на Стрітення починали писати писанки. Це дуже давня традиція, пов'язана з ритуалом весняного пробудження природи.
Коли святили в церкві воду, селяни набирали тієї води в нову – ще не вживану – посудину, приносили додому і пильно берегли. Цій воді приписувалась магічна сила. Її вважали цілющою водою. Нею натирали хворі місця і вірили, що допоможе, вірили й у те, що вона допомагає проти «лихого ока» та інших злих чар. Не тільки людей можна лікувати цією водою, але й худобу, птицю, бджіл.
Пасічники берегли цю воду весь рік і кропили нею вулики кожну «першу» неділю – першу на молодий місяць.
Як син ішов на війну, батько, благословляючи, кропив його стрітенською водою і примовляв: «Боже тебе збережи!».
«Стрічань»
В цей день зима, кажуть, іде туди, де було літо, а літо – де була зима.
Весною Зима – стара баба, а Літо – молода дівчина. Зиму веде попід руки старий дід Мороз, вона зігнулася, трясеться і ледве йде.
Кожух на бабі Зимі полатаний, чоботи подерті, а в хустці на голові миші діри прогризли, і з тих дір сиве волосся стирчить.
В руках Зима несе надщерблений горщик з льодом, а через плечі у неї – порожнісінька торба.
У літа вінок на голові, сорочка, квітами мережена, зелена плахта, – весела і вродлива дівчина. Літо несе в руках серп і сніп жита, пшениці та всякої пашниці…
При зустрічі на Стрітення стара Зима і молоде Літо сперечаються між собою – кому йти, а кому вертатися? Якщо до вечора стане тепліше – Літо переспорило Зиму, а якщо холодніше – Зима.
Ясна і тиха погода в цей день віщує добрий урожай поля і роїння бджіл. Вітер – погана ознака. Відлига – жди пізньої весни і бережи пашу та хліб, бо в поле виїдеш не скоро.
Дідух – основна та найдавніша різдвяна прикраса українців.
Восьмикутна зірка – обов'язковий атрибут колядницької ватаги. Це старовинний символ новонародженого Сонця, а також символ Віфлеємської зірки, яка запалилася у 
Вертеп – різдвяний ляльковий театр. На думку дослідників, український вертеп народився в XVI-XVII столітті. Це був поширений по всій Україні звичай.